Полтава

Добродушно.

— Бач яка. Матір її з євреєм дєло імєла, ну да, да... хорошенькая така, пташечка

неопіреная! Я по добру, ну, — да... да... не бойся! — і захропів.

Одарка вдягнула кожух. Верх його накинула командировий плащ, насунула на очі шапку і

взяла ключ.

— Пітєрбург, — промовила голосом Гавриіла Миколаєвича, а тоді згасила каганець і

відчинила двері до сіней. Надворі було темно, хоч око виколи.

— Пітєрбург, — говорила, проходячи мимо сонних, від зимна продроглих вартових.

— Пітєрбург.

Так дійшла до амбара, в котрім лежав Сидір після першого допросу фельдфебелем, з

пристрастієм[84], дожидаючи непевного ранку і другого допросу.

XXV

Здригнувся, почувши скрип заржавілого замка, бо гадав, що надходять мучителі.

Дивувався тільки, чому йдуть без ліхтарки; тут же так темно, як у комині вночі.

Нараз почув голос Одарки:

— Ти де?

Ніби сонне видиво майнуло перед ним. Те, що вважав втраченим навіки, верталося до

нього. Дожидав мук, припікання свічками, рвання ніздрів, може, й колесування, а тут нараз

Одарка.

— Я тут! — прошепотів, підходячи дівчині назустріч. — Звідкіля ти? Яким дивом? —