Полтава

побачивши у колисці дитину, взяв її на руки, пестив і плакав, що вона тепер з його вини сирітка...

Одарка притулилася до командира і стала хлипати, як дитина.

— Ну чого? Чого це ти, дурненька? Бачиш, кривди тобі не чиню. Я лиш по добру. Інакше

не бажаю. Гавриіл Миколаєвич не насилує жінок. Вони до його самі липнуть, значиться... ну...

да... да...

— Голодна я. Чорно мені в очах, — відповіла крізь сльози.

— Так і кажи! — зірвався Гавриіл Миколаєвич. — Так і кажи, а не слинь. Ось тобі гусятина,

а тут і вінцо! Їж, і пий, і не поминай злом. Люблю я гарних жінок, ох як люблю. Пристрасть одна!

Прямо божеволію за ними! — хвалився.

А вона їла, як з гарячки, ніби від того й спасення залежало.

— А чому ж бо ти не п'єш? Вино самоє лучшое, благородноє. За твоє здоровля,

хорошенькая моя.

— За ваше здоровля, високоблагородіє.

Підносив їй чарку до уст, хотів, щоб з одної пили. Гладив чорні коси і цілував розпалені

щічки.

Одарка здригалася. Насилу здержувалася, щоб не зіскочити з колін, не друлити п'яного і

не втекти. Але розум казав, що пошкодила б собі і йому, Сидорові. Все одно не вийшла би

живою. Тому-то й причаїлася, як до скоту кіт. Вдавала, що п'є, просила ще вина. Вливала йому в

рот і сміялася, що він так гарно вміє пити, лиш: "буль-буль-буль!" Нараз очі долонями затулила.

Розридалася. Гавриіл Миколаєвич долоні насилу відривав і зціловував сльози: