Полтава

мовчки, посилаючи йому від дверей злосливо-мстивий погляд розпалених, кров'ю набіглих очей.

— Ну да, да, — мляскав заслиненими варгами, замикаючи за ними на засув двері. —

Який народ! І воюй же тут з такими! Субординації не знають! Каналії! — сопів, бігаючи по хаті. —

Пусти пса під стіл, а він лізе на стіл, — сердився. — Я з ними по-людськи, по-товариськи, а вони,

Гавриіле Миколаєвичу, як же так? Подай їм палець, а вони за цілу руку тягнуть!

Про Одарку ніби й забув.

Мужчина літ коло п'ятдесят, здоровий, але тяжкуватий, під першим вражінням, що

запопав молоду, гарненьку хахлачку в свої руки, запалав молодечою пристрастю, але тепер,

коли зачинив на засув двері і знав, що вона йому не втече, зніяковів. Останки якогось

морального почуття і той вплив, який має навіть на зіпсутого чоловіка божеська краса, захитали

ним.

Він — мужчина, до того узброєний, а вона безборонна жінка.

Свідомість такої несправедливості вимагала від нього якогось виправдання перед самим

собою. Мокрою від поту долонею погладив Одарку під бороду.

— Гарна ти, гарна! Не бійсь. Кривди тобі не зроблю. Я по добру з тобою. Правда, що по

добру? Ти ж не дурненька дівчина. Женшіна! — і потягнув її на лавку, саджаючи собі на коліна.

Одарка розуміла всю безвихідність свого положення. Про втечу й мови не було. Про

супротивлення теж. Лишалося одно;— по добру. З оповідань знала, що москалі необчислимі і

що вони спосібні рівно до найпоганішого злочину, як і до найлюдяніших учинків. Пригадала собі,

як якийсь драгунський офіцер ускочив на хутір, заколов жінку, що йому супротивлялася, а