Полтава

— Ну, тихо вже, тихо! Ну, заспокійся. Ну, да, да!

— Мій чоловік... — хлипала Одарка.

— Якщо він не винен, відпущу його. Але тебе таки задержу при собі. Ти будеш моя, бо ти

гарна, гарненька, як мальована.

— Відпустите його?

— Як мені Бог милий, відпущу, якщо він тільки не шпіон. Бачиш цей ключ? — і поклав

здоровенний ключ на стіл. — Це від амбару, в котрім замикаємо бунтарів. "Пітєрбург-с" — і цей

ключ відчинять усі замки. А ти милуй мене, милуй, хорошенькая моя, милуй Гавриіла

Миколаєвича, командора третього драгунського полка, бо він людина очень благородная, —

очень, очень, моя ти, моя!

Одарка наповнила михайлик вище вінців.

— За ваше здоровля, Гавриіл Миколаєвич! — і пригубилася.

Він вихопив михайлик і випив до дна. Налив знову, підняв до її уст, відірвав і випив: ще,

ще...

Оп'янів дорешти. А тоді вхопив її впів і, заточуючися, ніс до другої комнати, в котрій стояв

його похідний тапчан.

Одарка пручалася. Кричала. Він цілунками загулював її уста.

Але на порозі спотикнувся і впав.

Вихопилася, як кітка, і двері за ним на засув замкнула...

Хвилинку слухала, як лаявся. Але лайка негрізно звучала.