Полтава

Сидір, не допитуючись, слухав. Мимохіть пригадав собі біблійну Юдиту, майнула перед

ним тінь Іродіади і Даліли, і всі ті хитрі жінки, про які чував в академії, бо щолиш недавно скінчив

її, маючи ще в ушах краснорічиві слова Теофана Прокоповича... Всміхнувся...

Одарка тулилася до нього, як хміль до тичини, гарна, любляча, безмежно віддана йому,

— чого ж тобі ще більше треба, козаче?

Недавно зустрілися з собою, а вспіли вже стільки пережити.

Господь пособляв їм досіль, може, й на дальше ласки своєї не відмовить.

І з тією надією принаглював коня до скорого бігу.

Сотників син, скінчивши академію, поступив до гетьманської канцелярії, але прослужив

тільки два місяці і добровільно попросився до Мручковсї сотні на осавула, бо забажав козацької

слави в час теперішньої війни. Почуття честі не дозволяло сядіти за паперами тоді, як другі

життя у жертву Марсові несли. По війні сподівався знов у канцеляристи вернути, а звідтам або

на сотника колись дістатися, або в бунчукові товариші за воєнні заслуги попасти, від чого була і

честь чимала, і вигода велика, хоч би й та, що суду ніякого не треба було боятися, крім

гетьманського, а гетьман з бунчуковими товаришами дуже ласкаво поводився, покладаючись на

них, що вони в першу чергу будуть йому помічниками в будуванню нової держави.

Молодий Чуйкевич, про котрого добра слава кругом гула, був для нього зразком вірності.

Сидір числився теж. до свідомих молодих козаків, на котрих гетьман всю свою надію

покладав, знаючи, що старше покоління, знеправлене дотеперішньою політикою, дбало в першу

чергу про власне добро, а не про загальне.