Полтава

Ненаситне хотіння і вином розбуджена уява робили їх звірями. Але в красі Одарки було

стільки надлюдського і надприродного, що блеск тієї краси сліпив їх і відстрашував, як блеск

огню відстрашує ведмедів.

— Бач яка! — скрикнув командир і замнявся, не знаючи, що йому дальше казати. Мляскав

тільки одубілим від вина язиком.

— Бач яка! А притворюється дурною. Не бійсь! Не підведеш.

— Co всеї наружності слідно, — почав один із офіцерів, — що не з простих вона.

— Може, сотничиха, — підхопив другий, — або й полковниця переодягнена.

— Хуторянка я, — заперечила Одарка. — Хуторець у нас за Гірками буз, Орлівка, коли

чували. Перед шведами за Десну по крихкенькому леду перебралися ми з чоловіком, щоб душу

перед лютром спасти, — аж і вхопили нас. — І вона стала розказувати свої, наперед добре

обдумані пригоди.

Три пари розпалених очей зачаювалися на неї. Ось-ось-кинуться і — зажеруть.

Командир своїми відтручував тамтих.

— Господа! — почав. — Діло щекотливоє. Руки по швам!

Тупцював по квартирі, шукаючи бумаг і паперу. Тамті вовком дивилися то на Одарку, то

на нього.

— Нужно допрос писать. По пунктам і по приписам походной канцелярії.

Руки йому тряслися, з рота капала слина. Не втерпів, підступив до Одарки і хотів

погладити її під бороду або щипнути в щічки, але здержався.