Полтава

— Агуш, агуш, душі не руш, душі не дам, на сабатний храм, на Лису гору, гуру, ру, ру,

агуш, агуш!

Одарка примкнула повіки і вдавала, що спить. Чарівниця посиділа ще хвилинку біля

постелі, а потім чорна тінь захиталася, оббігла кругом хати і шугнула в двері. Тільки піч

червоними плямами плювала на долівку.

XIII

Одарка приходила до себе. Вертала охота до життя. Хотілося вставати і йти до нього —

до Сидора, що полонив її знічев'я і всеціло.

Де він тепер? Чи ще біля гетьмана в Гірках, чи, може, вже в поході? Чи вернув щасливо з

пасіки Імжицького, чи, може?.. І якесь погане прочуття відізвалося з глибин свідомості.

Тривожлива непевність, болючіша від рани.

Де він тепер?

Пильно наслухувала розмов, підхоплюючи кождіське слово, що долітало до неї крізь

тонку стіну і крізь щілини старих дверей тієї загадочної хати, до якої завіз її невідомий

московський офіцер.

Який він і чому якраз її собі вибрав? Чи так дуже вподобала йому? Недужою лежала, а

яка ж це краса в недузі? Одарка билася, як муха в павутинню, в сітці цих питань. Як же їй вийти

на волю?

Пробувала довідатися дещо від своєї хазяйки, але тая, видимо, скривала правду.

Одарка бачила, що це одна з тих жінок, котрих чорт посилає туди, куди сам іти не хоче.