Полтава

йому до грудей притулила. Ще її ніколи і ні з ким не було так добре, як тоді. Тримайся його,

кріпко тримайся, щоб не розвіявся, як дим!..

Свідомість, як трухла ганчірка, рвалася на дрібоньки шматки. Одарка зшивала їх докупи

силою волі.

Ось вона повисла йому на шиї у темних сінях Веклиної господи, ось на кульбаці перед

ним сидить, а сніг обтулює їх, і їм так тепло-тепло... Аж тут і гайок, чорний і страшний, наче в

казці про дванадцятьох розбійників. А крізь цей гайок дорога, як на цвинтар. А при дорозі за

деревом вони. Дожидають когось. Діждалися. Луснули три громи, а четвертий влучив у неї...

Усьому край...

Але ні... Пасіка, сотникова хата, біла світличка і він. За стінами кулі, як чмелі гудуть, а його

слова соловієм щебечуть. Дивно так, так дивно, що тьмариться світ...

І знову тая кошлява рука і цей ніс, як клюв у драпіжної птиці...

— Не кидай-бо собою, чуєш. Ще чого доброго розв'яжеться рана і потече кров. Було б

мені! Та ж це не чоловік, а звір.

— Хто?

— Цей, що тебе привіз.

— Хто такий?

— А лихий його зна хто, москаль. В бою тебе добув. У слободі сотника Імжицького. Бідна

ти, бідна. Хоч і не нашої віри, а все-таки жаль. Молоденька. А йому вже інеєм волос притрусило.

Одарка слухає і не розуміє нічого. Інеєм волос притрусило, москаль, що воно таке? Де ж