Полтава

торчав, ніби клюв хижої птиці. Полум'я плювало червоними плямами на долівку і на стелю...

Кров... Одарка почула біль. Млісно-солодко зробилося в роті, а по мозку розіллялася

мазь.

Криві зимні пальці підсувалися до її зубів.

— Пий, дитино, пий, це тобі на здоровля. Між зуби хтось сокиру всував.

— Не хочу, лишіть мене, йдіть геть!

В горло вливався потік, булькотіло.

Заллють її, заллють...

Та не залляли. Ущухав жар, що палив тіло, і топилися леди, що морозили кров.

Тепло весняного сонця розливалося по жилах.

Бачила голубе небо, цвітучі вишневі сади в Гірках і долочки на всміхнених щічках Векли.

Хотілося вставати й бігти туди. Скорше, скорше, бо за хвилину знову повіють тумани і не

побачить нічого! Не бачила. Летіла стрімголов глибоко кудись, глибоко, у безодню.

— От морока мені з тією окаянною дівкою. Покаяніє якесь! — скрипіло колесо немащеної

мажі. — Чи мало то всілякої біди на світі, та ще такою клопочися. "Як неживою застану, то й тобі

зроблю кінець", — верещав. А кінець би їм усім зробило. Жити спокійним людям не дають... Пий,

доню, пий, це тобі на здоровлячко вийде...

І знову зимна, тверда сокира сунулася між дрібні Одарчині зуби. І знову потік булькотить

крізь горло, і знову ясно робиться в очах.

Веклина господа, старшини, сотенний молодий осавул обіймив її за стан, а вона голову