Полтава

шведам не по дорозі, і москалі не забігають радо, бо великому війську нема пощо, а

невеличкому гуртові небезпечно. Наші хлопи не одного вже на другий світ післали.

— А як же я до вас, бабусю, попала?

— Кажу тобі, москаль тебе привіз, офіцер. Похвалявся, що як любити його не схочеш, то

цареві в дарунку пішле, а цар про любов не питає. Та ти не бійся. Москаль непоганий собою,

тільки до мене лютий, бо я стара.

А Мручко і його осавул?

— Чимало Мручків на світі дитино. Де мені твойого Мручка знати. І до осавулів я вже не

цікава, ні!

— А про шведів і про гетьмана чували що?

— Цить! — і стара відьма зашипіла, як у корчах гадюка. — Про них і не згадуй тепер. Вони

ще за Десною. А тут із-за них пекло твориться. Людей на муки беруть, на кого тільки впаде

підзор, що за гетьманом руку тягне. Та й накоїв же він лиха, отсей гетьман-ізмінник.

Одарка не відповідала нічого.

— Слабо мені. Спати хочеться.

Так і спи Я тобі і вугля скинула, а тепер лице вугляною водою обмию.. Так.. Бачиш

Вуглики поспадали зниз. Значиться, наврекли. Куля кулею, а вроки вроками. Наврочили тебе

якісь погані очі, дитино. Та ми їх відвернемо від тебе.

І вона махала рукою понад очі Одарці і шептала якісь слова, від яких моторошно

робилося на серці.