Полтава

Недаром же по ночах стукає хтось у шибку, стара встає, відчиняє двері, приходять якісь

люди, шукають чогось, ніби радяться, а ніби перечаться; і все так зговірливе, таємно, що нічого

й второпати не можна. Тільки поодинокі слова ловить Одарка, як ось: шведи, руськії, Мазепа,

цар, Батурин, Меншиков, але зв'язку між ними ніяк не дошукаєшся. Рвуться, як трухла нитка.

Та ще чула Одарка, як по півночі заскрипіли сани. Щось зносили до сіней. Стара

відчиняла потайні двері до пивниці. Била джаганом, копала мотикою, а тоді двері знову

присипала землею і замазала глиною. Стінка тонка, Одарка добре чула. Не треба було великої

догадливості, щоб зрозуміти, що творяться тут речі не дуже-то чисті. Ховають награбоване

добро і затирають сліди.

Кого ж вони грабують? А кого ж би? Тих, що до гетьмана за Десну перейшли, та ще, може,

шведів, що відбилися від армії та заблудили в лісах.

Одарка ще в Гірках про таке чувала, і їй тепер робилося страшно. У чиї ж тоді руки вона

попалася?

Та стара відьма може і з нею все зробити, чого тільки московський офіцер забажає, —

для його грошей.

Одарка знала, що, покидаючи Веклу і втікаючи з молодим козаком, не вступає на рожами

встелену доріжку, але й не сподівалася, що між таке терня ускочить. Як тут тепер вискочити з

нього?

За стіною ставало гамірніше. Чоломкалися чарками, мабуть, запивали грабіж.

— Трапилося нам, як сліпій курці бобовеє зерно.