Полтава

— Не задубіла. Лихий лихого не візьме. Мабуть, у коршмі дурний москаль таку цяцю

надибав. Придзигльованка якась. Ні риба, ні м'ясо і в раки не годиться...

Одарка бачила, як відьма жмутки волосся під очіпок ховала, як рукою колесо над

постеллю на відлів робила, спльовувала позад себе і, згорблена, подавалася назад. Біля

дверей обкручувалася на лівій нозі тричі.

— Шерть, верть, шкереберть. Гупало ту, тупало гу, агу, агу, агу!

Одарці мороз пробігав по спині. Насилу здержувалася, щоб не дзвонити зубами... Відьма

заговорювала її, мабуть, щоб без її відома не встала і не втекла вікном, що його тільки ногою

переступити. А може, зачарувала, щоб ніхто не приступав до неї?

Пішла...

Хату на засув замкнула. Мабуть, на жир повіялася, а може, сяде на мітлу і — на Лису гору

на вечорниці... Відьма!

Лишилася Одарка з своїми гадками.

Де він? Кілька літ життя віддала би, щоб побачити його, хоч на часок, хоч кілька слів

промовити до нього. А то неначе в сні появився нараз і розвіявся, як недоснений сон. Ніби в

казці, заплющивши очі, побачила його, а як розплющила — нема. Де він?

Чому серце не понесло його тими слідами, котрими незнайомий москаль привіз її з хутора

Імжицького до хатки на курячій ніжці? Чи сліди снігами задуло, чи серце про неї забуло?

Де він?

— Тупало гу, гупало ту, гу-гу-гу!