Не вбивай. Батурин.

Тіло шипіло, надувалося, шкварилося, як на сковороді м'ясо, і по маштарці розходилася

противна м'ясна вонь.

— Чого ревеш? — гукав світлійший. — Ну, чого ревеш? Не хотів роззявити рота на суді,

так і тепер мовчи.

Жертва не видержувала муки. Благала милосердя і пощади, обіцяла сказати все, що

знає. Її відчіпали від лави, обливали водою і заставляли зізнавати. Та з зізнань нічого не

виходило. Одні якісь нерозгадані фантасмагорії.

Виносили трупа з маштарки, щоб не заважав.

— Духом вони кріпкі, черкаси то, але тілом наш чоловік сильніший, — говорив князь.

— У наших більше вправи, — завважував сонний майор. Він щолиш тут продрухався,

мабуть, тому, що бачив діло, а не слова.

— Так, — притакнув світлійший, — нашуих б'ють, а козаки, ніби шляхтичі польські,

походжають собі безпечно, мов які графи. Але заждіть! Провчимо ми і вас. Буде одна держава,

один цар і один кнут, — незалежники!

Меншиков сердився на привілеї хахлів. Що ж то, вони з іншої глини, як москалі?

— Натягай кріпко! — кричав на тих, що поміж двома лавами розтягали якогось здорового

й кріпкого сердюка.

— Це не баба на постелі лежить, а хлоп, як дуб, його хоч волами розривай. Таак!

Кості хрустіли й вихоплювалися зі вставів. Сердюк, зціпивши зуби, глухо стогнав.

Світлійший допитувався його, де гетьманські клейноди.