Не вбивай. Батурин.

— Отак, не люблю, та й годі! Непевний він для мене чоловік. Ніколи тобі не подивиться в

очі, як кіт.

— Щось ніби Кочубей.

— А гадаєте, панове, що Кочубей певний?

— Хто його знає, чи певний він, чи ні, а гріха на совість не треба брати, — завважив

Орлик. — Щодо Ганського, то гадаю, що він, як компанійський полковник...

— Компанійський, охочекомонний чи сердюцький, один чорт. Тут не в ранзі діло, а в

людині, — замітив прилуцький полковник Горленко. Він недолюблював тих нових формацій і, хоч

як був прихильний до Мазепи, криво дивився на тих всіляких попридумуваних ним старшин.

Взагалі, генеральні старшини і полковники старих, справжніх козацьких полків тримали себе за

щось окреме.

— Молоде вино вишуміти мусить. Так і ті нові гетьманські полковники, поки не

вишумлять, то з серцем до них не підходи.

Критикували одні других, аж до Кочубея дійшли.

— А цей же що? Старий гетьманський товариш. Яму під Самойловичем копав, а тепер,

мабуть, під Мазепою гребе.

Апостол боронив свого свата. Не такий-то він небезпечний. От, звичайно, біда, коли жінка

чоловіком, ніби швець шкурою, крутить.

— Ні, ні, пане-товаришу, не борони ти генерального судді. Побачиш, він колись ще таку

штуку затіє, що всім одно горе вийде, — обстоював Горленко.