Не вбивай. Батурин.

— Спасибі, діти, що не оставили самого, — говорив дідуган, напираючи на найближчого

райтара. Поклав його, шаблю вихопив з руки, перехрестив нею пітьму нічну. — Не осоромимо

себе, поляжемо за других!

Шаблею даром не махав, кождий його удар — смерть або важкі рани, останній зойк або

розпучливі стони.

— От так їх, диявольських синів! Ще наша слава не пропала.

Кількох ратників обіймало і цілувало мать землю сирую, під дзвіницею жмінка оборонців

слави й волі обливалася потом і кров'ю.

— Хто там ще, підходь! — кликав дід. — Спішись на другий світ, щоб не минула нагода

згинути з доброї руки!

— Пали! — відповів Меншиков, повертаючись до своїх. Райтари зіскакували з коней. Коні

полошилися, треба їх було відводити геть. Боялись огнища, а може, й діда, що стояв під

дзвіницею високий, як дзвіниця, страшний, як опир, біло-червоний, — горів.

— Пали! — повторив Меншиков. Залунали перші стріли, і двох парубків поклонилося

землі.

— На дзвіницю! — приказав дід.

Ускочили, двері загатили чим лиш могли. Чути було, як по сходах спиналися до дзвонів.

Загудів найбільший з них голосно, розпучливо, тривожно, але — надаремно.

Ніхто не наспівав на клич.

З дзвіниці видно було, як гасло світло в селі.