Не вбивай. Батурин.

просторами України, буйним, нестримним летом крізь темряву віків.

У ПОГРІБКАХ

Доїжджаючи до Погрібок, Меншиков побачив на узбочі від села, мабуть, у чималому саді,

великий, ясно освітлений двір.

Ворог не так-то далеко, його під'їзд може легко загнатися туди, цар в тому дворі не стоїть,

— погадав собі світлійший і минув липову алею, прямуючи дальше, в село.

Цар дійсно стояв кватирою не в дворі, а в одній із селянських хат, котрої малі віконця

поприслонювані були веретами, щоб не било з них світло.

Туди справили світлійшого царські патрулі, розставлені що двадцять-тридцять кроків. Чим

ближче до царської хати, тим і більше патруль, самі сильні, здорові хлопи з волоссям,

посиланим борошном, з мушкетами на раменах, стоять, як статуї, заворожені приказом грізного

великого царя.

Мимо пізньої пори в кватирі рух. Кінні штафети приїжджають і від'їжджають звідтіль.

Генерали входять і виходять з хати. На подвір'ї гуртками стоять офіцери, піші, кінні,

артилерійські, різних полків, усякого роду збруї. Від двох-трьох годин на прикази ждуть,

переступаючи з ноги на ногу, бо зимно добирається до шпіку-кості, а сказати того не смій, бо

найменша виява невдоволення — це бунт.

Змирись і готовий будь летіти, хоч би й на певну смерть, щоб тільки сповнити волю царя,

котрий ніякого супротивлення не знає і знати не хоче, для котрого людина — це тільки одна

цифра в його великому рахунку.