Не вбивай. Батурин.

молодці — десятьох молодців зажене тобі такий підстаркуватий Дон-Жуан геть у козячий ріг, бо

має досвід. Думав про те, щоб не думати про себе. Світлійший — виїмкова людина. Як він уміє

взяти себе в руки. Ні на мент не забуває про свої уряди й титули. Пий, та службу знай! Як він

тими хитрими зіницями сверлував його, аж до споду душі! Чи доглянув що?..

Войнаровського пройняла дрож. Хотілося гукнути на прислугу, щоб помогла розібратися,

погасити свічку, накритися з головою і спати до полудня, забувши про все. Не робив того. Навіть

свічки не гасив. Боявся, що покличе прислугу, а надійде варта, і виявиться, що він уже не

гетьманський небіж, а прямо закладник у Меншикова або ще гірше — царський в'язень.

На згадку про те обкинув очима кімнату. Невеличка, низька, з одними дверима і двома

малими вікнами на вулицю. Обкопчена, брудна, ніби справжня в'язниця.

"А це що?" — і він відгорнув занавіску над постелею. Побачив ще третє вікно, цілком

мале, так, що товстяк не пересунувся б туди. Виходило в садок, за котрим стелилися поля. "Тим

вікном можна б утікати, — погадав собі, — коли і біля нього не поставлять сторожі... Втікати? Ще

заскоро". Може, він не потрібно турбується, може, це прямо його хоробливі вигадки після трудів

дороги і під впливом переживань за останні тривожні часи? Треба підіждати і запевнитися, що

Меншиков дійсно хоче його насильно затримати при собі.

Заспокоївшися, роздягся і погасив свічку. Осіння ніч. Зі стріхи скапує дощівка, шумлять в

саду безлисті гілляки. Десь далеко, на старій деревляній дзвіниці чи в дуплавій вербі пугутькає

сова, смерть ворожить комусь... Може, йому?

Хоче заснути — не може... "Явдошка, старайся!"