Не вбивай. Батурин.

лисим дідьком. Усміхається. Це доводить Ломиковського до розпуки.

— Стерпіти не можу, як хто дурнувато сміється.

— Орлик кидає перо. Встає. Горленко заступає йому дорогу.

— Сиди, пане писарю, сиди. Ломиковський не зі злого серця. Ми всі турбуємося

небезпечними вістками. Панове, подайте собі руку! Помилуйте, — такий момент, такий важкий

момент!

Орлик вертає на своє місце. Ломиковський сідає.

— Я не обиджую нікого. Знаєте, який я згідливий чоловік. Але тут і святому не стало б

терпцю. Чернігівський полковник супліку пише до майора Геннінга, що людей прямо катує, його

милість цар спустошує землі, нівечить наш регімент, в краю бунт, непослушенство, анархія, а

гетьман розбалакує з нами, жадає писульок, каже цілувати хрест і дальше з царем тримає. До

чого воно подібне, панове! Панове, до чого воно подібне?

Витягнув руку, як проповідник, і дивиться по хаті.

— Кажіть що хочете, я нині з Іваном Степановичем балакаю на розум.

Нараз відчиняються двері і в хату вскакує молодий хорунжий:

— Ге-етьман!

Ломиковський мовкне. Апостол крутить ус. Горленко витрушує файку. Всі певні, що

гетьман до своєї канцелярії увійде. Встають і дивляться на двері. Але двері як зачинилися за

молодим хорунжим, так зачинені стоять.

Гетьман до своєї світлиці пішов. Не казав нікого пускати, засунув засув, ще й защіпку