Не вбивай. Батурин.

як найкоротше знаю».

— І повів?

— Повів, але кругом. Заки шведи до Стародуба дійшли, Інфлянт у городі сидів.

— Та й хитрий Скоропад.

— Всі вони хитрі, лиш не там, де треба.

— А шведи що?

Втікачі розказують про шведів. Хвалять. Кажуть, що шведське військо ніякої кривди не

робить, не грабує, за харчі добре платить, дзвінким грошем, золотом і сріблом. Гроші давні,

передвоєнні, не так, як цар.

— А цар?

— Цар людей, як мітлою, мете. Села, хутори, пасіки, навіть церкви — усе в

Стародубщині попалене.

— Навіть церкви, щоб люди туди добра свого не заховували.

— А люди що?

— З життям утікають, як ми. Хто не втече, цей зрадник.

— Зрадник?

— Кажуть, що зраджує царя, що на шведів чекав, щоб йому показувати позиції

московські. Московське військо, що в Стародубщину нібито для оборони краю прийшло, палить,

грабує, мешканців убиває або до роботи в фортецях жене, — щосильніших. З жінками як

звичайно робить, дітей вбиває, щоб не заважали, старих, щоб не псували хліба. Пекло там.