Не вбивай. Батурин.

як дуб, а вернув без ноги, без руки, обезвіченим калікою, тягарем для громади і для родини.

Багато не верне ніколи.

Невже ж можна привикнути до того?

Війна... Гетьманська столиця, Батурин, ще не бачить її. Тут тільки трохи московського

війська постоєм стоїть, для порядку. Пишні батуринські сади вгинаються під яблуками, грушами

та сливами, солодкими, як мід; зародили поля, худоба теж здорова. Та не тішаться своїм

добром мешканці гетьманської столиці. Почувають себе, як перед відлетом птахи. З тривогою

дивляться на північ і на зрхід. Звідтам хмари надходять, — буря іде.

Всіляко про шведів говорять. Кажуть, що добрі люди. В Могилеві нікому кривди не

робили. Платять за все. А все ж таки страшно, бо це чужий, невідомий народ і лютерської віри.

А найстрашніше, що цар велить перед шведами городи й села палити, пустошити край.

Тривожиться Батурин. Робота людей не береться. Гуртами по вулицях стають і

розговорюють. Кожда вість блискавкою перебігає город, кожде слово стосотним відгомоном

відбивається, росте до розмірів велетенських, страхітних.

Багатіші по погребах, клунях, омшаниках закопують добро, по лісах ями для себе

заздалегідь гребуть, щоб було де перетривати негоду.

Свідоміші городу не гадають кидати. Це ж кріпость, треба тільки направити її.

Направляють. Дивуються, чому гетьман не велів укріпляти Батурина, хоч, кажуть, укріпляє

Стародуб, Чернігів, Ромен і Гадяч. Мабуть, не гадає, щоб ворог облягав його столицю.

Потішаються.