Не вбивай. Батурин.

— Пан полковник, — звернувся до Гілленкрока, — як звичайно, працюють. Правда? Так.

Праці в нас багато. Перед нами похід. Куди ж, гадаєте, панове, двигнутися нам? Прошу, не

в'яжіться, говоріть. Знаю, що перервав балачку на тую тему. Продовжайте «сане женад».

І знову кланявся направо й наліво, очима блукаючи кудись далеко.

Королівські старшини мовчали.

— Інкомодую?

— Ні, ваша милосте, — почав Піпер, моргаючи ніздрями, як дівчина бровами. — Ні раз.

Ми дійсно балакали про те, куди нам прямувати — на Вітебськ чи на Київ.

— І що?

— Я і наш квартирмайстер гадаємо, що краще на Вітебськ.

Король узяв шаблю з-під пахи, вдарив нею об долівку і сперся на рукоятці. Піпер

підставив йому стілець.

— Ваша милість зволять присісти?

— Спасибі, спасибі. Сідайте і ви, панове. Добалакаємо.

— Реншільд присів на футрині вікна, Маєрфельд став біля нього, Пітер і Гілленкрок

примістилися на тапчані.

— Панове, все окремою праве й ліве крило, а я посередині.

Біля королівських уст появилася на хвилину ледве замітна усмішка і щезла.

— Чому ж то, на вашу гадку, екселенціє, нам треба йти на Вітебськ?

— Тому, — відповів Піпер, — бо це диктує нам логіка дотеперішнього нашого походу.