Не вбивай. Батурин.

— Покажіть, де тут у вас цей Вітебськ? Гілленкрок вказуючим пальцем ткнув у карту.

— Ось він, а тут Могилів, а отеє дорога до Києва. Мої обчислення ще не скінчені, але і з

того, що вже готове, видно, що нам треба прямувати на Вітебськ, щоб не відбігати, а

наближатися до Левенгавпта, бо як ні, то ворог поб'є його, а опісля зверне всі свої потуги проти

нас.

Нахилилися над карту і потонули в лабіринті цифр і ліній, так, що незчулися, коли увійшов

польний маршал Реншільд, мужчина гарний, рослий, з гострим носом і червоними, як у дівчини,

устами. Махав капелюхом, як віялом, навіваючи прохолоду на своє спочене обличчя.

— Але ж гарячо, — уф!

— Гарячо, — відповів Піпер, відвертаючись від стола. — І чим дальше посунемося на

південний схід, тим гірше буде нас припікати.

Реншільд підшивкою свого каптана стер порох з лавки під стіною і сів.

— Температура зміняється, — говорив, надуваючи рум'яні губи. — Нині горячо, а завтра

може бути зимно. Добрий вояк мусить поборювати не тільки ворога, але також жару і стужу.

Правда, Маєрфельд?

— Правда, пане графе, — відповів входячий у кватиру генерал Маєрфельд, товариш і

однодумець Реншільда. — Панове на воєнну раду зійшлися? — спитав, обкидаючи оком

кватиру.

— Воєнна рада, без короля? — відповів, роздуваючи ніздря, Піпер.

— Його милості короля щолиш не видно. Приглядається до вправів на майдані, —