Не вбивай. Батурин.

Чуйкевич поклонився.

— Їдь тоді зараз, таки нині. Возьмеш козаків, десятків два, батуринців. Дорога не близька,

поспішай. Ломиковському скажу, щоб вирядив тебе. А помовчавши хвилину:

— В Батурині маю для тебе роботу. Слухай!

— Слухаю милості вашої.

— Батурин — резиденція наша. У війні всяко з резиденціями буває. Вони в першу чергу

виставлені на небезпеку. Там усякого мого добра чимало. Дам тобі повновласть порядкувати

ним. Що можкна добре в землю зарити або замурувати — зарий і замуруй, що ні — приладь,

щоб скоро можна на палуби покласти. Опіці Божій поручаю тебе.

Гетьман пригорнув Чуйкевича до груді. Цей чув, як щось здавило його за горло, запекло в

очах.

Насилу здержуючи сльози, вибіг з шатра.

Гетьман прозожав його очима.

«Так воно, так! Терплять невинні люди. Жаль такого доброго козака. Пильний і

терпеливий. Не висувається вперед, не жадає для себе багато. Таким найгірше на світі. За те

нагородив його Бог тим, чого другим відмовив, — Мотрею. Терпить за себе і за неї, бо любить її.

Тяжко йому. А невже ж мені легко?»

Гетьман подзвонив на чуру.

— Подати мені коня!

— Хто поїде ще?