Не вбивай. Батурин.

з-під ока.

— Молися, Пилипе, яко хощет Господь, да устроїт.

Орлик очі спустив.

Гетьман відпустив старшин і лишився сам. «Значиться, треба покарати. Важко». Нараз

пригадав собі Чуйкевича. Не слід, щоб він був у таборі. Він же Кочубеїв зять. Казав покликати

його.

— Ти не жінка, а козак. Не потрібую таїти перед тобою правди. З тестем твоїм погано

діло стоїть. Цар хоче скарати його на горло. Присуду я ще не читав. Може, він і не такий-то

жорстокий. Бог ласкав.

Чуйкевич мовчав. Дивився перед себе. Гетьман глянув на його і продовжав:

— Тесть твій завинив. Не переді мною, а перед справою.

Доносом своїм міг на цілий край стягнути велику біду, міг попсувати всі наші сподівання.

— Міг, — потвердив Чуйкевич.

— Жаль мені тебе. Хоч вчинок тестя на зятя ніякої тіні не кине, а все ж таки прикро, бо це

тесть. Розумію і спочуваю тобі.

Гетьман подав Чуйкевичеві руку.

— Ще більше жаль мені твоєї дружини. Це ж донька, котра все ж таки батька свого

любила. Не треба її самою в такому горі оставляти. Їдь у Батурин, розважай, потішай, кріпи.

Скажи, що гетьман жалує Мотрю Василівну і спочуває її горю, але, бачить Бог, — для загального

добра треба завдати ґвалт своїм почуттям особистим.