Не вбивай. Батурин.

— Конче? — спитав гетьман.

— Так.

— Чому?

— Бо не виконати не можна.

— Але можна зробити так, щоб і виконувати не було на кім.

— А як знов до москалів підуть? Чому ж не втікали, заки їх арештовано? Мали час. В

Осипова протекції шукали. Берім таке. Ми переходимо до шведів, Кочубей та Іскра остаються на

Україні і — тріумфують. Цар нагороджує їх, вони все до своїх рук прибирають. Подумати тільки,

що станеться тоді з родинами й маєтками близьких тобі людей.

— Аз воєнного боку, — почав Горленко, — ще гірше. Залишиться таких двох визначних

старшин, як Іскра й Кочубей. Кочубей знає всі ходи й переходи, всі наші секрети. Підіймуть

народ проти тебе, счиниться нова домашня війна. Годі милувати їх.

— Не знаю, — відповів гетьман, — чи цар мені їх до помилування предложить. Мабуть,

ні. Мав би милувати, помилував би сам. Цар тільки присуд виконати велить, тут для більшого

постраху, щоб ніхто на гетьмана доносити не важивсь.

— Отож-то і є! — підхопив Ломиковський. — Кара на Іскру й Кочубея піднесе авторитет

гетьмана в очах старшин і народу. Може, це і здержить не одного від подібного кроку. Будуть

бояться. А пустиш чи дозволиш виховзнутися їм з-під меча Теміди, так скажуть: «Можна

доносити на гетьмана. Не карає».

Гетьман бився з гадками. Пригадувався йому Пілат і вмивання рук. Не хотів того. Шукав