Не вбивай. Батурин.

що гетьман радиться своїх старшин, і тому вони вкупі з ним мають відповідати. Ні одного з них

не було б нині на світі. А жінки їх, а діти? Чи не подумав об тім Кочубей? Не тільки думав, а

може, й хотів. Він і його дружина, горда Любов Федорівна. Помилувати Кочубея — значиться, і

на будуче виставляти себе і діло на нову небезпеку. Хто раз ступив на таку дорогу, цей не

заверне з неї. Доносив цареві, побіжить з доносом до короля. Натура вовка до лісу тягне. Довго

думали старшини.

Гетьман ніби заснув. Ніхто не догадувався його гадок, його важкої боротьби між розумом і

серцем.

Серце пригадувало Мотрю, розум казав покінчити раз із Кочубеєм. Поки його, поти й

небезпеки. Що значить донощик Кочубей супроти діла, на котре рішився гетьман!.. Хай гине!..

«Спасай його!» — благав голос, що нагадував Ковалівку, Бахмач, останню любов, як останній

погідний день осінній.

Не міг рішитися, рішення віддав старшинам.

— Що мені робити з Іскрою і Кочубеєм? Порадьте, кажіть! Як скажете, так і буде.

Питання заскочило старшин. Зеленський:

— Маємо їх судити?

Горленко:

— Ніби так, тайним, товариським судом.

А Ломиковський:

— Треба виконати присуд.