Не вбивай. Батурин.

— А ми? — спитав Зеленський. — Яке наше pensum[32], гетьмане?

— Наша річ — відбивати українські землі і прибирати їх до наших рук. По чуже не підемо.

І в себе роботи богато. Шведському війську, як знаєте, маємо давати харчі, а воєнні наші

операції залежатимуть від головного плану, на котрий згодиться Карло. Нанині хіба досить.

Дякую вам. А язик за зубами добре держіть, бо цар не спить.

— Царський кнут, як меч Дамокля, висить над нами.

— Відсунемося від нього.

— Краще зломити його.

— Цар стиснутий з ріжних боків, попросить Карла о мир.

— І підпише пункти, які він подиктує.

— Поки підпише, — завважив гетьман, — треба написати до нього. Годиться привітати

царя з днем Петра святого, це тезоіменство його. Побажаємо йому вікторії і таке друге.

— Чеши дідька зрідка, — усміхнувся Горленко.

— І ще одно. Відомо вам чи ні, що цар велів нам двигнути табор під Київ і ждати там аж

до другого приказу?

Старшини здивувалися. Зачували, що приказ такий прийшов, але від гетьмана вчули його

вперве.

— Підемо? — спитали всі враз.

— Будемо поспішать помаленьку, — відповів, усміхаючися, гетьман. — Не зашкодить

пройтися.