Мотря

— Чи мені сниться, чи мені здається, що ясне сонечко крізь хмари сміється, — говорив,

врадуваний появою несподіваної гості.

— Ані тобі сниться, ні тобі здається, з туги за тобою серце в груди б'ється, — відповіла

насилу, чуючи, що ноги вгинаються під нею і що земля западається вглиб.

Гетьман підтримав її і більше заніс, ніж запровадив до високого фотелю біля свойого

стола в кабінеті.

Чула, як цілував її зимні руки і як до уст підносив хрусталеву чарку з вином, розпущеним

водою.

Тривала між сном і явою, між буттям і небуттям, ніби повисла над землею, не

доторкаючися її ногами.

Цей стан був такий томлячий, але разом із тим такий любий і незвичайний, що не хотіла

вертати з нього до свідомості, лиш рада була перейти прямо в невідоме, забуваючи про все, а

забираючися з собою лиш цей один момент, як найдорожчий спомин з цього світу...

Хтось перейшов сіньми, задзвонили перед ґанком дзвінки, чи не тітка Лідія вернула?

І Мотря відчинила повіки.

Гетьман біля крісла стояв і тривожно дивився на неї, він, що ніколи не зраджував тривоги.

Усміхнулася, ніби дякуючи за спочуття.

— Мотре, сонце моє!

— Пане мій...

І знову більше заніс, ніж відпровадив Мотрю до її світлиці.