Мотря

від неї і встав.

— Так воно, так! — і зробив рукою питомий собі рух, в котрім був і гнів, і зневажлива

байдужість до цілого світу. — Е-ет!

— Хочете йти? — спитала Мотря.

Не відповів. Чимало хотілося казати, про себе, про Любов Федорівну і про неї, про Мотрю.

Хотілось батькові розкрити свою душу перед коханою донькою. Висповідатися перед нею.

Розмова з жінкою кінчалася все одним і тим самим — помстою на Мазепі, а Кочубеєві хотілося

не помсти, а примирення, щирого і тривкого, хоч на склоні літ. Доки йому коверзувати, доки

вести боротьбу за тую блискучу, а важку булаву, котрої він, може, й не годен був би носити?

Знав, що те саме, що тепер робить Любов Федорівна з Мазепою, робив би Полуботок, Апостол,

Орлик, може, й Войнаровський та другі з ним, з Василем Кочубеєм, коли б гетьманства добився.

Пощо йому того? Спокою хотів, так Любов Федорівна не давала спокою. Рад був пожалуватися

доньці, сказати їй, що він на дорозі до її щастя не стоїть, що прощає її з Рождеством Христовим

цей нерозважливий крок, який вона, втікаючи до Бахмача, зробила; усе-усе хотів сказати

Кочубей, але глянув на хору доньку і тільки ще раз рукою махнув: "е-ет!"

— Тату, ви щось окриваєте переді мною, — сказала Мотря, вгадуючи батькові думки.

— Я? Скриваю? Що ж такого скривав би я перед тобою, Мотре?

— Не знаю що, але не хочете казати. Говоріть, тату.

Кочубей захитався.

— Ні, Мотре, ні. Нічого я перед тобою не скриваю. Тобі відомо все. І про мене, і про маму,