Мотря

— Нічого, шанують мене, доглядають. Лідія Петрівна така добра для мене.

— Бувають добрі люди на світі.

— Бувають, тату, але рідко. В тих словах почувався докір.

— Що ж ти дальше гадаєш робити, Мотре? — спитав несміло Кочубей.

— Що Бог дасть, — відповіла коротко. — Але в монастир не хочу. Яка там з мене

черниця? Жити хочеться мені.

— Найкраще пошукала б собі доброго чоловіка. Гадаю, що знайти не важко. І врода є, і

гараздів Бог не поскупив.

— Лишім це, тату. Судженого і конем не об'їдеш.

— Суджене не розгуджене, — притакнув Кочубей, а подумавши хвилину, спитав: — А на

свята не поїхала б додому? У мене сани з будою, коні скорі, дорога недалека. Сумно мені буде

стрічати Різдво без тебе. Знаєш, я сім'янин — які мені свята без моїх дітей?

Мотря гірко всміхнулася. Боже! Який той батько бідний, хоч пан таких маєтків. Видно, не

маєтки роблять чоловіка щасливим, а характер.

— Як же буде, дитино? — настоював Кочубей на свойому.

Мотря заперечила головою,

— Ви ж самі бачите, тату, яка я до їзди. Мене щолиш завернули з далекої дороги, — не

знаю, чи дякувати їм за те, чи ні.

— А я тішився, що привезу тебе, Мотре, — з жалем відповів Кочубей.

Мотря подивилася на нього довго-довго. Батько не здержав погляду доньки. Відвернувся