Мотря

— Я молода, здорова.

— Молоді найгірше не шанують здоровля. Як молоді коні, з тягарем під гору рвуть.

— Тітусю!

— Що, дитино?

— Я вас щось хочу спитати, але підійдіть ближче. Лідія Петрівна підійшла до Мотриного

ліжка. Мотря обіймила її за шию.

— А що робить ясновельможний? — спитала нараз так щиро, як дитина, і тою щиростею

геть розоружила тітку.

— Тю! Яка цікава. А веретена, а кужелі, а ігли — не ласка, що?

— Ні, не ласка, не цікаві.

— Боже ти мій, які тепер часи настали. Дівчина відрікається того, до чого її Господь

создав.

— Мене Господь не создав для веретена.

— Гадаєш, до булави? — спитала тітка Лідія, і вони обі розсміялися вголос. Довго не

могли заспокоїтися.

Одна другій долонею загулювала губи, і сміялися ще гірше.

— Ну вже досить, вже досить, а то ще гетьман почує і прийде, — сказала тітка.

— Овва, нехай приходить, не страшний, — відповіла Мотря.

— А якщо я розкажу йому, чого це ти сміялась.

— А ти — ні?