Мотря

— Стій!

Сани спинилися, козаки зіскочили з них, набиті мушкети в руках, за Чуйкевичем біжать,

ліс від полудня окружають, бо по вистрілах знати, що Петранівський з півночі наступає. Важна

річ ворога з лісу не пустити, замкнути й виловити його, як рибу в тенети.

Так воно і сталося.

Ще заки стемнілося, ліс був у Чуйкевичевих руках. Ранених козаків відвезли на санях до

Бахмача в двір. Не було їх багато, бо ворога заскочили знічев'я. Він щолищ, мабуть, готовився

до наступу вночі, може, щолиш завтра. Тепер, пообідавши добре, хто просипляв похмілля, а хто

в карти і в кості грав, не прочуваючи ніякої небезпеки. Лісом не було дороги. Ніхто туди не

проходив, не було чого боятися. До того на узліссю такого снігу надуло, що й не проберешся

легко. Харцизи навіть варт далеких не порозставляли, а близькі, як побачили козаків, то вже

було запізно.

Петранівський, здавна привиклий до таких сутичок з нерегулярними бандами, списався,

як немож краще. Чуйкевичеві довелось тільки кінчити, що він почав. Виловлювали останніх

харцизів, перебігаючи ліс здовж і впоперек.

Декого доводилося, як борсука, витягати з нори і брати на аркан, дехто втікав, за ним

посилали кулі. Але було кількох, що, мабуть, ще Петрикові часи пам'ятали, і тії відбивалися

хоробро. На білім снігу червонілися калюжі людської крові.

Заходяче сонце золотило чорні верхів'я дерев. Чуйкевич стояв над замерзлим озером

серед лісу і думав. Того озера і доглянути важко. Такий тут сніг, як і скрізь. Береги позадувало,