Мотря

не схоче, щоб за неї людей мучили й карали. Певно, що ні! Вона химерна, смілива й хоробра, як

лицар, а все ж таки душею лагідна та добра. Серце буде її боліти, що із-за неї люди терплять.

Від одного до другого ходив і випитувався,хто він, звідки і як у ватагу попав? Відповідали

нерадо й нескоро, але його лагідний голос, його людяне поведення розв'язувало їм язики.

Виявилося, що це дійсно здебільшого новики в харцизному ділі, діти безталання, жертви часу.

Чуйкевич рішився. Покінчивши розпит, став перед ними і почав різко:

— Люди!

Хто сидів або лежав, піднявся в повний зріст і стояв, з похиленою головою, нічого доброго

не сподіваючись.

— Люди! Ви знаєте, що ваше життя і смерть у моїх руках. Схочу — пущу, не схочу —

повиснеш на гілляці. Я вас з оружжям у руці в гетьманських маєтках приловив, — у ватазі, від

якої нічого доброго сподіватися не можна. Як гетьманський намісник на час, коли його нема, я

можу на місці над вами суд зробити і зроблю його, щоб не гаятись довго і щоб зайвої турботи

нашим урядовцям не причиняти.

Гільтаї не сподівалися ласки, а по тих словах вони й решту надії втратили. Сумно

дивилися в землю, ніби шукаючи в ній свого останнього приюту. Дехто зітхав, жалуючи молодих

літ і згадуючи своїх близьких, що навіть не знатимуть, де він подівся.

Минуть літа, а їх все ще даром визиратимуть заплакані, люблячі очі.

Один з них був не парубок, а прямо підпарубочий, літ, може, шістнадцять. У його очах

малювалася така жахлива тривога, що Чуйкевич глянув і відвернувся від нього.