Мотря

на лід насипало снігу. Чи є на ньому той довбаний човник, чи нема, — не видно.

Так ось звідки грозила небезпека Мотрі! Від озера мав звіятися цей крутіж, що міг, коли не

пірвати з собою Мотрі, так перестрашити її і спричинити нещастя, котрого Чуйкевич не хотів

навіть по імені назвати.

Звідки ж узялася тая хоробра ватага? Хто її сказав, що гетьмана немає дома? Що за

сміливість нападати на гетьманський двір, котрий ніколи не стоїть безборонне?

Ці питання не сходили йому з ума.

Прочував чиюсь руку, що затіяла це діло. Це ж прямо наїзд. Наїзди, чи там заїзди, в Речі

Посполитій були явищем буденним. Де державна влада не має виконної сили, там приватні

люди самі добиваються свого права, права сильнішого. Але щоб гетьмана Мазепу наїздити, —

ні, це божевілля! На таке діло звичайні харцизи не підуть. Тут потрібна підмова і підмога, до того

може заманити гріш, і то не будь-який!

Чуйкевич додумався до того, чия це рука, але гріха на совість не хотів брати. Побачимо.

Досить гільтаїв у полон взяли, на допросі скажуть. Може, й не всі знатимуть, хто їх до злого

намовив, але все-таки по нитці можна і до клубка добраться.

Кругом Чуйкевича зібрались його люди. Петранівський виловлював останки бандитів.

Понурі, грізні, з ранами, перев'язаними як-будь, стояли, сиділи й лежали кругом огнища, на

поляні, в лісі. Було їх душ кільканадцять, бо чимало в сутичці погибло. Дехто, що відбився від

гурту, як почув стріли, не вертав до нього. Тим повелося спастись. Утікли. Між ними й провідник,

ватажок лицарів з-під чорного стягу. Це доводило старого Петранівського до такої злості, що він