Мотря

Тепер вона, коли не любить його, так поважає, бачучи в ньому вояка доброго й вірного, а

тоді дивилася б на нього, як на людину віроломну та подлу.

Краще те, перше, ніж друге, згірдливого погляду її гарних очей він не переніс би на собі.

Заспокоєний, віднімав руки від гарячих висків і бачив, як скорий зимовий вечір осотував

його синяво-сірими сумерками, в котрих зливалися краски обоїв, контури образів і лінії хатньої

обстанови в одно притишене ціле.

Так під вечір життя забудуться яркі моменти минулого й останеться одно — свідомість

сповненого обов'язку, найвища нагорода моральної людини.

В дворі було тихо, — весь двір шанував терпіння Мотрі.

Мав би ж він, Чуйкевич, відмовити їй тієї пошани? Він же любить її, любить нині сильніше,

ніж учора, бо любов'ю, освяченою почуттям саможертви.

Ніби жахаючися своєї власної ходи, щоб відгук її не долетів до Мотрі, снувався, як тінь,

від кута до кута й говорив з собою. "Вчора любила її твоя кров, нині любить те, чого назвати годі,

— душа. Вчора бажав ти її, нині вдоволяєшся свідомістю, що вона жиє, нині вона невловима

мрія, тим краща, чим дальша, недоторкальна". І перед ним на сірому вечірному фоні, як святий

образ в неосвіченій церкві, виринала стать Мотрі, струнка та гнучка, як на виднокрузі тополя,

горіли горді очі, уста всміхалися нерозгаданою усмішкою, усмішкою, що спосібна була довести

його до найвищого захоплення і до найбездоннішої розпуки.

Пригадував собі кождий зворот її голови, кождий здвиг рамен, рух рук, музику слів.

Переживав усі моменти, проведені з нею віч-на-віч, в пишних кімнатах, і серед буйного поля, і на