Мотря

"концепту" в своїй голові не має. Аж дивно.

— А ви ж як хотіли, Василю Леонтійовичу? Чим горнець накипів, тим і віддає. Моє серце

накипіло жалем до гетьмана за тую кривду, яку він нам учинив. Нехай йому Господь простить, а

я не можу, ніяк не можу, душа мене болить, кров бунтується в мені. Дивлюся на вас і плакати

хочу, такий ви жалісний і такий покривджений, прямо принижений його ясновельможностю. Як

вірна ваша дружина, стерпіти того не можу.

— Не гніви Господа Бога, жінко. Пам'ятай, що тепер не на помсту пора, а на молитву, щоб

Мотря подужала. Я завтра по всіх моїх церквах пішлю, щоб молебен за неї служили, за її

видужання.

— Живий живе гадає, Василю. Що в Божій силі, оставмо Богові, а що в нашій, — робім.

Час не стоїть. Утратимо добру нагоду і жалуватимем. Скажемо, чому ми так глупо зробили. Нам

треба зажадати Мотрі, а як гетьман не дасть, вчинити крик, такий крик, щоб цар і митрополит

почули, щоб народ піднявся проти гетьмана, от що нам треба зробити.

Любов Федорівна вп'ялила свої очі в зіниці свого чоловіка. Але цей повіками їх накрив і

тільки головою хитав.

— Ні, ні, ні, і ще раз ні! Не треба того, не зроблю, не хочу, не дозволю! Добре, що Мотря

жива, ще краще буде, як подужає, а поки що вона в гетьмана, під його опікою і під його

доглядом. Не християнська річ устами молитися, а серцем помсти бажати. Це гріх. Досить гріхів

на моїй совісті, досить! До того ти знаєш, ми побили царських людей, нам гетьманської

"протекції" треба. Він один може тому ділу голову скрутити, — хитрець. От що!