Мотря

Любов Федорівна правою рукою прислонила уста, — позіхала. Лівою очіпок поправила,

потім обома пригладила контуш.

— Пора мені, — сказала і — вийшла.

"От тобі раз завзята душа, — говорив до себе Кочубей. — Донька вмирає, а мамі помста

жити не дає. Диявол опутав мою жінку. З одного боку гетьман, а з другого вона; я ніби між

молотом і ковалом. Важкий молот, але й ковало не легке. Нелегко Василеві Кочубеєві, ох

нелегко!"

Покликав чуру і казав роздягти себе.

— Уважай, бо мене кожда кістка болить! Не тягни чоботи, як собаку за хвіст, легко зсувай,

так-ак... Пішов!

Чура побажав доброї ночі і зник, Кочубей дальше думав. В тому, що Любов Федорівна

говорить, є дещо правди, видно, що жінка в тім'я не бита. Вміє дивитися на світ і на людей. Але

що з того, коли спокою не дає? Все її чогось забагається, то честі, то помсти. А йому не до того.

Йому хотілось би спокою. Ціле життя працював, турбувався, гріш до гроша складав, великих

маєтків надбав. Тепер є і вигоди, і почесті, і значення, тільки спокою нема. Ах, коли б хоч один

рік спокійно пережити, не йти в похід, не турбуватися політикою, не сунути пальців поміж двері.

"Titere tu patule, recubans sub tegmine fagi"[39], — почав скандувати римського поета, поки,

вколисаний плавкими звуками колись світової, а тепер завмерлої мови, не примкнув своїх повік.

МІЖ РОЗУМОМ І СЕРЦЕМ

Перед рундуком танцювала гетьманська шестірня. Машталір і фореси ледви вдержували