Мотря

наших два дасть три своїх, бо наші коні не як будь.

— Аз тими кралями що нам робити? — спитав котрийсь, показуючи на сани.

— А ти що хотів з ними робити? Чуєш, як хропуть? Вони й до рана не пробудяться.

Здорово випили!

— А якщо замерзнуть? Все-таки християнські душі.

— Хай би ті християнські душі не пили були, як у чорта на хрестинах. Не бійся, не

замерзнуть. Тепло вбрані, і буда яка!

— Ще їх вовки з'їдять.

— Не вовки їх, а вони вовків з'їли б. Та це ж відьми! Та й куди вовкам добратись до них?

Дверці до буди сильно замикаються, а віконця малі, куди влізуть?

— Значиться, тікаємо?

— Авжеж, що не чекаємо!

— А як нас зловлять і поставлять перед Любов Федорівну?

— Зловлять, зловлять! Якось других не ловлять, що пішки втікають, а нас кінних мали би

зловити? Як довго ми на гетьманщині, так довго ми Кочубеєва служба, а там, — ми вольні,

будемо промишляти, там уже нашому братові Добрі люди поможуть.

І рішилися втікати. Краще пробувати щастя, ніж саме хіть лізти чортові в зуби.

Закляли Любові Федорівній, її відьмам післали добо побажання до буди, той, що мав

найсильнішого коня, взвзяв візника перед себе, і доручили себе братові рідному, зеленому

лугові та вірній сестриці — діброві.. Пустилися в напрямі червоної коршми.