Мотря

ВТІКАТИ

Гайдуки знайшли пригоже місце, щоб переправитися через річку. Переїхали, сюди й

назад, впевнилися, що лід кріпкий і без прорубів, — вертають. Дивує їх, що сани не доїхали ще

до річки. Гукнули раз і другий. Ніхто не відгукнувся. Заіржали їх коні, але четвірня від панських

залубень іржанням не відповіла.

Стривожені, пустилися чвалом.

Недалечко ід того місця, де відлучилися, побачили сани без коней і зв'язаного візника в

рові. Розкнеблювали йому рот, розв'язали руки й ноги, — прийшов до себе й розказав пригоду.

Що ж тепер? Радяться. Найпростіша річ вертати в Батурин і розказати правду. Коли б не

Любов Федорівна, зробили б це. Але вона з них шкуру зняла би. Тільки хлопів, і дали панночку

пірвати! Сказала би, що в змові з тамтими були.

— Не вертати нам, панове-товариші, до нашого пана, — звавсь візник. — Краще

зачепитися за сухі гілляки та закостеніти тут.

— А що ж тоді?

— Тікати?

— Куди?

— Туди, куди другі тікають, — на Січ.

— А в тебе ж коня нема.

— Нема, так буде. Щоб ми тільки до червоної коршми добрались. Я з тамошнім

коршмарем не віднині знайомий. У його, в тайнику, все декілька коней стоїть, — крадених. Він за