Мотря

Видно, не дуже противилася тій незвичайній любовній пригоді. Може, подібні затямила, а

може, й сама переживала за молодих літ. Чого то не бувало на нашій Україні!

Войнаровський не виходив, щоб не бентежити Мотрю. Розумів, що їй нелегко переживати

таку хвилину.

Мотря сиділа мовчки. Хотіла говорити, чула, що мовчанка дивно якось виглядає, та не

могла знайти слів. Не могла зібрати гадок, бо проганяли їх і перемагали розбурхав почуття.

Бачила гетьманові очі, бачила добру усмішку тітки Лідії, і врешті спромоглася на одно

питання: що робить мельник і чура? Гетьман заспокоював її, що він про все подбає. Добре, що

вона щасливо заїхала до Бахмача.

— Чую, вовки за вами гнали.

— Гнали, — відповіла Мотря, присуваючися до коминка, бо дрож її проймала. Зимніше

було, ніж учора, коли їхала конем. То знову гаряче робилося нараз, ніби тоді, як мати

гетьманською любовницею її назвала.

Чорні їздці, замерзлий млин, вовки, Бахмач — і вона примкнула повіки... Дві ночі

королевич їздив кругом озера і не міг дібратися до вежі, у якій каралася запроторена туди

мамою безталанна королівна. Чорна в озері вода, холодні мури вежі, глухим луском

відбиваються від них удари сталевих копит: лус-лус-лус... Женуть... Погоня доганяє їх... Кинь

сльозу з лівого ока позад себе!...

Струснула королівна сльозу, і розлилася широка вода...

Шумить, шумить, шумить...