Мотря

Коли б не те світло, може б, і не поступили, бо сніг, що світа Божого не видати. Мій старий,

певно, заночує.

— Вам не страшно самій?

— Чого б то? Я стара. Багатств не маю. Люди, як кажу, бояться нас — ворожка і чарівник,

кажуть, з чортом тримають. Але то неправда. Ми люди хрещені.

Страва готова. Мельничка йде кликати людей. Приходить тільки один. Тамті поїхали до

омшаника. Там їх і чорт не знайде. До омшаника, говорять люди, заворожена дорога. Ніхто без

мельника щасливо не проїде. Ніхто й не важиться туди.

Той один входить. Він уже обмив своє обличчя.

Мотря глянула і мало не крикнула з дива, — чура!

— А ти ж тут як?

Стоїть, мов до дверей приріс.

— Розказуй!

— Нема що. Я знав, що панночку вивозять, і знав, що панночці так у черниці, як мені в

патріархи. Гадаю собі, на те я чура, щоб від насильства свою панночку боронити. Зібрав певних

людей, і засіли ми недалеко річки. Я знав, що гайдуки поїдуть наперед переїзду шукати. Тоді ми

й наскочили на вас. Візника зв'язали, загрозили смертю, коли кричатиме, коні від саней

відчепили, а решта вже відома.

Мотря простягнула до нього руку. Підійшов, поцілував і спаленів, як рак.

— Спасибі тобі. А що тепер?