Мотря

знову паде. Повно його на бровах і на віях, на гарячих устах. Скрізь сніг. Їздець перед Мотрею

ніби білим рядном накритий. Він веде.

Їдуть у яр.

Якесь світильце то займається, то гасне. Вовки чи людська оселя?

Лишають світло набоці, скручують на шлях. Знов минає мала година. Мотрі костеніють

руки, в ноги теж зимно, бо чобітки тонкі Чому ж вони не їхали до світла?

Ось воно знов. Знов прямують до нього. Мотря розуміє, чому. Щоб відвести слід. Та слід і

без того нарано нелегко буде знайти, бо вітер снігом мете, кучугури наносить, пороги впоперек

шляху надуває, що проїхати тяжко.

Від світла вузенька смужка снується по шляху, ніби стрічка. Вітер грається нею. Їдуть, ніби

їх стрічка тягне до себе.

Крізь снігову метіль бовваніє у ярку млин. Не меле. Колеса замерзли в ледах. Передній

їздець гримає шаблею у двері. Довго, довго. Виходить стара жінка з ліхтаркою в руках.

Підносить ліхтарку вгору, бачить чорного їздця, хреститься і втікає, їздець ловить її, щось

балакає, вговорює — уговорив.

Брама відчиняється широко, і всі п'ять коней вбігають туди.

Мотря зіскакує з коня, мельничка кланяється їй, доторкаючися ліхтаркою землі, і

запрошує у хату. Мотря іде. Ій хочеться тепла і світла, хочеться бачити домівку, де живуть люди.

Зрозуміє, що таке зчинилося з нею. Зрозуміє або ні. Все одно. Це млин, а не монастир. І того їй

досить.