Мотря

Перед нею ішли дві жінки, готові на все.

Відчинялися перед Мотрею й зачинялися старі низ двері, котрих доторкалася вона

дитиною малою, переступала добре відомі пороги — востаннє.

Скорше, скорше ходім!

Ускочила в сані й обтулила собі ноги.

— Де ж мій чура? — питалася. — Певно, спить. Не знає, що його паня у монастир іде.

Післала батьковому дворові останній привіт.

Напроти неї сиділи обі паніматки, як відьми. Хтось затріснув дверці, сані посунулися

шляхом.

Мотря не могла зібрати гадок. В її голові, як у вітряку. Гадка майне і щезає, а за нею

друга, третя, десята. Лопотять млинські крила. Якась нечиста сила обертає ними. Застановити,

застановити їх. І чому раз не застановиться усе кругом? Хтось пустив собі отсю велику і глупу

іграшку, що зветься світ, як діти пускають фригу, й вона вертиться тисячі літ, не знати, пощо й

нащо. Хай би раз стала і заспокоїлася. Родяться люди, турбуються, метушаться, живуть,

умирають і знов, і знов. Пощо, нащо, яка тому остаточна ціль?.. Спинити!.. Гарно їхати. Так

гладко сунуться сані по снігу. Коли б так можна їхати, їхати, аж на другий світ... Тільки ж які її

опікуни погані, як відьми! Щось шепчуть до себе, киваються, як ганчірки на плоті. Гидкі! Прогнати

б їх... Гарно було б дивитися, коли б вони, попідносивши спідниці, брели снігами назад...

Мотря глянула у вікно: "Ця дорога на замок веде. Там Марія Федорівна хора лежить.

Нема її кому доглядати, нема кому розважити доброї тітки. Мотря у монастир їде...