Мотря

її тягнуло до того нещасливого старця. Невже ж це її батько? Той, котрого слухали тисячі

людей? Невже ж це Василь Кочубей, генеральний суддя, котрому всміхалася гетьманська

булава? Так, то був він. Він, що пестив свою доньку Мотрю, обсипав її бататствами й вигодами,

не відмовляв нічого, називав своїм сонцем. А тепер те сонце хоче за монастирські мури сховати.

Який же він бідний!

— Не журіться, тату, — почала ніби безжурно. — І в монастирі живуть якось люди.

Черницею я не стану. Не бійтеся.

— Не хочу, Мотре, зав'язувати тобі світ. Не хочу, щоби ти йшла в черниці. Не хочу! Та що

я, бідний, вдію? Любові Федорівни не переконаю. — А помовчавши хвилину: — Мотре, доне моя!

Я вірю тобі. Ти батька свого не зрадиш. Так тоді знай: Любов Федорівна має у своїх руках тайни,

котрі можуть згубити мене. І не мене одного, може, навіть і гетьмана. Предвидіти годі. Любов

Федорівну треба заспокоїти нині. За день-два, може, в неї і злість перекипить. Я тебе в

монастирі не лишу. Добуду тебе якось звідтам. Поїдь тільки, щоб мамі уступитися з очей.

— Уступлюся!

Поцілував доньку в голову й пустився йти. Але від дверей завернувся.

— Можеш пройтися, Мотре. Мами нема. Тобі готують дещо на дорогу. Постіль, білля, —

голіруч не поїдеш. Іди, йди!

Замкнув за собою двері.

Мотря довго, дивилася за ним...

"Безталанний мужчина, над котрим милосердиться жінка, хоч би й рідна донька!"