Мотря

Кочубей ходив безрадно по кімнаті від стіни до стіни, між донькою і жінкою, щоб не

допустити їх до себе.

Кочубеїха носила грудьми й сопіла, як дихавична. Її долішня губа дрижала, жмуток

фарбованого волосся трясся на чолі.

Образи грізно дивилися на них.

— Треба покоритися, донько, — почав лагідно Кочубей, щоб уговорити доньку. — Треба

скоритися батькові й мамі. Вони привели тебе на світ. Для кого ж я працював весь вік, як не для

вас, для наслідників моїх? Я злого тобі не бажаю, але гетьман — це не муж для тебе. Він

старий, а до того твій хресний батько. Як же доньці віддаватися за батька?

— Батько, але во Христі! Всі ми брати і сестри во Христі!

Кочубей не знав, що на це відповісти.

— Бачиш, — озвалася Любов Федорівна, — бачиш, як навчає тебе твоя донька, твій

мізинчик, навчає дурного Кочубея. Ха-ха-ха!

Кочубей розізлився:

— Не дам згоди, ані благословення мойого родительського на твоє з Іваном

Степановичем замужество, не дам — і на тому край!

— Не дасте?

— Ні!

— Батьку! — почала, зміняючи голос, Мотря, — не толочте ви щастя своєї доньки. Досить

вона каралася у вашій хаті, хоч і не з вашої вини. Але ж і не зі своєї...