В Країні Сонячних Зайчиків

Бiльше дзвонити було нiкуди. А так хотiлося з кимось поговорити по телефону!

Звичайно, я розумiю, ви зневажливо усмiхаєтесь. Звичайно!

Тим, хто прожив усе життя в мiстi, хто народився з телефоном, кого бабусi пiдносили кувiкати до телефонної трубки, а потiм говорили по телефону батькам на роботу першi слова, для кого телефон з першої митi життя був такий же звичайний, як брязкальце, соска i манна каша,- тим цього не зрозумiти.

- Чого ти смiєшся?- спитала Туся i сама усмiхнулася.

- Нiчого. Просто так,- сказав я.

- Я теж iнодi просто так усмiхаюся. От буває чогось такий настрiй, що хочеться усмiхатися,- сонце вiдбилося вiд її окулярiв i блиснуло менi в очi.

- Скажи, а у вас телефон є? - спитав я.

- 6. А що?

- А який номер?

- А що - вам телефон поставили?

- Ага.

- Ой, то я тобi подзвоню.

- Давай краще я тобi. - Давай.

Ми обмiнялися номерами телефонiв.

I мене одразу охопила нетерплячка. Я вже пiдганяв час, щоб швидше кiнчалися уроки i я мiг подзвонити їй по телефону.

Вона сидiла поруч зi мною, я чув її подих, я мiг говорити з нею скiльки завгодно, але я горiв вiд нетерплячки говорити з нею по телефону. Дивина! Я навiть намагався якомога менше говорити з нею зараз. Менi здавалося, що я тодi бiльше зможу поговорити з нею по телефону.

Пiсля урокiв я бiг додому так, наче за мною гналися вовки. Захеканий, вскочив я в кiмнату i кинувся до телефону. Ледве попадаючи пальцем у дiрочки диска вiд хвилювання, набрав номер.

У трубцi клацнуло.

- Алло!

- Туся! - закричав я щосили.