В Країні Сонячних Зайчиків

- Ой!Що сталося? Хто це? - стурбовано почулось у трубцi.

- Це я... Стьопа. Ти що - не пiзнаєш мене? Туся!

- Це не Туся, а її бабуся. Тусi немає. Вона ще в школi. Повинна скоро прийти.

Якi в них майже однаковi голоси!

- Ой, вибачте! Вибачте! - i я швидко поклав трубку, хоча бабуся, здається, хотiла щось спитати.

Звичайно, я зрозумiв, що просто Туся ще не встигла прийти додому. Я надто швидко бiг, i живе вона трохи далi вiд школи, нiж я. Але все одно тривожнi думки заворушилися в головi. А що, як вона посмiялася з мене i не подзвонить. I не захоче говорити зi мною. I взагалi...

Я вiдчував себе майже нещасним.

Я дивився на телефон, а вiн стояв на пiдвiконнi мовчазний, непривiтно, холодно блимаючи на мене лупатим диском...

Вiн задзвонив так раптово й рiзко, що я аж пiдскочив.

- А... алло! - прохрипiв я, втративши вiд хвилювання голос.

- Стьопо! Це ти? Алло! Стьопо!

- Я! Я! Привiт! - опанував я себе.

- Ой! Ти так мою бабусю налякав. Вона вже думала, щось трапилось. Подзвонив i повiсив трубку. Хiба так можна? Добре, що я одразу ж прийшла. Ну, як ти поживаєш? Що робиш?

- Нiчого... По телефону з тобою балакаю.

- I я по телефону балакаю. З тобою,- вона засмiялася.- Зараз буду обiдати.

- I я буду обiдати.

- Ну, смачного! Пообiдаєш - дзвони.

- Гаразд. I тобi смачного.

- До побачення!

- До побачення!