Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

І по горі повз церкву Різдва Богородиці бігли так, що можна було п'ятами дістати потилиці.

Нарешті… От… От воно… Те прокляте місце… Всі троє ми кинулися навколішки і почали рачкувати, шукаючи. Колюча дереза дряпала щоки, лізла в очі, заплутувалась у волоссі Годинника не було… Ви можете сміятися, але я навіть водив низько над землею вухом, сподіваючись почути цокання (так сапери водять міношукачем). Цокання я не чув. Мені тільки здалося, що я чую, як важко б'ється піді мною величезне серце землі. То гупало у грудях моє власне серце.

— Отут ти йому дав підніжку… — бурмотів, рачкуючи, Ява — Отут ви котилися… Отут ти сидів на ньому… Отут тебе з нього стягли…

Я раптом сів на землю, відчувши, як все тіло моє стало безсилим і млявим.

— Яво, — тихо сказав я. — Вони витягли його з кишені. Коли стягали мене за штани… точно… Я навіть відчув тоді чиюсь руку в кишені. Але я ні про що тоді не думав.

Ява і Валька теж сіли на землю. Ми сиділи на землі і мовчки перезирались. З кожною секундою мені ставало все гірше й гірше. Якщо до сьогодні я, так би мовити, був умовним злодієм (бо годинника ж таки не крав, прагнув нього повернути і, головне, МІГ повернути), — то тепер усе було незрівнянно складніше — я не міг повернути годинника (отже, крав не крав, але через мене годинника не стало, і за всіма законами я за нього відповідаю! За всіма законами я — злодій!).

— Ходімо до Будки! — підхопилася з землі Валька.

Я безнадійно зітхнув і з гірким співчуттям подивився на неї що вона каже, наївне дівча! Ну, ми підемо, ну, ми скажемо. «Оддай!» — а він тільки пхикне глузливо: «Нічого знать не знаю!» Іди доведи, що вони взяли! Вона хоче, щоб мій заклятий ворог, з яким я сьогодні так бився і якого я, по совісті, переміг, був до мене добрим і чуйним! Наївнячка!

— Ходім до Будки! — впевнено повторила Валька. — Якщо не хочете, я сама піду!

— Чого ж сама… — буркнув Ява, підводячись, і блимнув на мене. Ходім… чого там…

— А-а… — безнадійно махнув я рукою, але теж підвівся (ще чого доброго, подумають, що я боюся!).

Ми йшли по стежці одне за одним: спереду Валька (вона найбільше вірила в успіх справи), потім Ява (він старався вірити — заради Вальки), а тоді вже я (що не вірив зовсім).

Ми йшли у вороже лігво… Я відчував себе розвідником, якого закинули у німецько-фашистський тил. Я не боявся, ні! Просто я не любив, щоб мене били по пиці…

— А де він зараз? Ти знаєш? — спитав Ява у Вальки.

— Або за сараями — там їхній штаб… Або на майданчику — у футбол грають… Або дома — я знаю, де він живе… — впевнено сказала Валька.

У штабі за сараями жодного «воїна» не було… На майданчику теж нікого…

— Ходімо до нього додому! Скажемо матері, що ми в міліцію заявимо і взагалі… За це і в колонію одправити можна… — з запалом сказала Валька

— Он він! — вигукнув раптом Ява

З парадного флігеля, де жила Валька, виходив Будка. Ми кинулися до нього. Він і не думав тікати. Мені навіть здалося, що, коли він побачив нас, у нього радісно спалахнули очі.

— Де годинник? — підскочивши до нього, вигукнула Валька