Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— По-перше, де ваше «здрастуйте»? — з уїдливою посмішечкою сказав Будка. — Які ви нечемні, невиховані. Невже вас мама не вчила, як треба поводитися?

— Ти нам баки не забивай! Де годинник? — виставивши вперед нижню щелепу, грізно сказав Ява

— Ой! Як страшно! Я почну заїкатися! Не треба мене лякать! — глузливо сказав Будка

— Де годинник?! — люто повторив Ява.

— А про який годинник, вибачте, йдеться?! — невинно закліпав очима Будка.

— Про той, що ви витягли в нього з кишені! — вигукнула Валька, тицьнувши на мене пальцем.

— Позолочений? З чорним циферблатом? Марки «Салют»?

— Так! Так! Так! — вигукнув я радісно

— Не бачив, — зітхнувши, скрушно похитав головою Будка.

— Ах ти ж гад! — крикнула Валька.

— Не кричіть на мене. На мене навіть мама в дитинстві не кричала, бо я був дуже вразливий хлопчик…

«Так я і знав! Ну що ти йому зробиш!»

— Оддай годинник, бо — я загнувся, бо сам не знав, що робити.

— Ах, ви хочете, щоб вам принесли годинник на блюдечку з голубою кайомкою? А ключ од квартири вам не треба? Де гроші лежать…

Він, мабуть, прочитав недавно «Золоте теля» Ільфа і Петрова і удавав з себе Остапа Бендера.

— Ну нічого! — просичала Валька — Не хочеш по-доброму, ми підемо до твоєї матері… в міліцію підемо… Всюди… Раз ти злодій… крадеш… хай тебе в колонію посадять… Ходімо! — кивнула вона нам

— Ах, яка ти бистра! Злодій… міліція… колонія… Ха! Доведи, що у вас хтось щось брав! Доведи!

— Доведу!

— Нічого ти не доведеш… А якби ви не були такі «ушлі», я, може, вам і допоміг би… Бо я, здається, щось знаю…

— Що? Що? Що ти знаєш? — спитали ми, зупиняючись.