Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— По-моєму, Кадочников… У ролі партизана… — шепнув Ява.

Побачивши Максима Валер'яновича, військовий привітно всміхнувся і козирнув. Максим Валер'яиович теж усміхнувся, вітаючись. Коли ми розминулись, я одважився і спитав Максима Валер'яновича:

— А… хто то? Як його прізвище?

— Петренко, — трохи здивовано глянув на мене Максим Валер'янович. Хороший чоловік… Пожежник… Відповідав на студії за пожежну охорону…

Тю!..

— Якісь пожежники пішли… неінтересні… Навіть касок не носять… ховаючи очі, буркнув Ява.

Довго ми крокували вузьким, напівтемним коридором. І майже всі, хто нам зустрічався (а людей у коридорі товкучилося, мов на Хрещатику), віталися з Максимом Валер'яновичем, — ну прямо, як у селі, «драстуйте» на кожному кроці.

Нарешті Максим Валер'янович зупинився біля дверей, на яких висіла табличка: «Зйомочна група «Поцілуйте мене, друзі!». За дверима чувся страшний галас. Здавалося, там повна кімната людей, які кричать і сваряться між собою. Але коли Максим Валер'янович розчинив двері і ми зайшли, виявилося, що в кімнаті всього лише один чоловік. Років за п'ятдесят, але кремезний, міцний, з величезною копицею чорного волосся на голові, він сидів на столі і, не змовкаючи ні на мить, сам себе перебиваючи, лаявся в телефон:

— Ви мені, понімаєте, зйомку зриваєте, понімаєте… Що ви мені вчора обіцяли? Ви мені, понімаєте, обіцяли сонячну малохмарну погоду без опадів! А дали що? Що ви мені дали, понімаєте? Погляньте у вікно! — він тицьнув рукою у вікно. — У вас є вікно? Подивіться, понімаєте! Опади, хай вони сказяться! Повне небо опадів! Опади і ніякого, понімаєте, сонця.

Справді, небо затягло хмарами і накрапав дощ. Я усміхнувся. Мовою він дуже нагадував мого батька. Мій батько теж без отого «понімаєте» двох слів сказати не міг. Інтересно — живуть же цей у місті, той у селі, один одного зроду не бачили, а балакають, як рідні брати.

— Безобразіє, понімаєте… — востаннє лайнувся він, скочив зі столу, рвучко обняв і поцілував Максима Валер'яновича: — Драстуйте, дорогий! Лаявся з тими… як їх… з… віщунами погоди…

— Синоптиками? — усміхнувся Максим Валер'янович.

— Да-да… Синоптиками… Оракули чортові, понімаєте… — він посварився пальцем на телефон. — Не вмієте, так хоч голову не дуріть! У мене, понімаєте, Юлю післязавтра «Ленфільм» забирає. Уже квиток на літак є, а я ще натуру не зняв через них… через оці, понімаєте, опади. Доведеться сьогодні знову знімати павільйон… Всі уже там… Побігли… швиденько…

— Та ось тут у хлопців одна справа — почав було Максим Валер'янович, але «Поцілуйте мене, друзі» дуже чемно перебив його:

— Вибачте, дорогий… потім потім, — він благальне притиснув руки до грудей і схилив голову. — Після зйомки… Всі справи після зйомки… Найневідкладніша справа зараз — зйомка… Швиденько на майданчик… На майданчик! І ви теж… Я вас запрошую, дорогі мої, — звернувся він до нас. — Тільки, звичайно, щоб тихо, понімаєте, щоб… не той, понімаєте…

Максим Валер'янович весело глянув на нас:

— А що? Ходімте… Ви ж на зйомках ще, мабуть, не бували? То вам буде цікаво… Хочете?

Авжеж, ми одразу погодились… А Валька не стрималась і аж підскочила, плеснувши в долоні: «Ой, як здорово!» Ява гордо подивився на неї: як-не-як, а це через нас вона потрапила на кіностудію, та ще й на зйомки: а то хоч і живе вона в Києві, а кінозйомок зроду не бачила.

І знову пішли ми довжелезними коридорами.

Я йшов і думав: «і що ото за синоптики, що не вміють звичайнісінького дощу вгадати! В нас у селі кожна баба вам за три дні наперед дощ завбачить. Прикмет же є певних скільки хочеш. І по тому, як вітер вихриться — чи на поріг, чи з порога. І як кури поводяться. І як сонце сідає… І коли дерева балакають… Завели б собі на метеостанції курей — і клопоту б не мали! Не зривали б тоді кінозйомок!»